Долина Мехікалі тривалий час пам’ятала лише сухі річища та агресивні чагарники тамариску, що висмоктували залишки вологи з виснаженого ґрунту. Коли Хенесіс Аларкон, цивільна інженерка за фахом, приєдналася до організації Restauremos El Colorado, дельта річки була місцем втрачених надій. Сьогодні вона керує міждисциплінарною групою, яка не просто садить дерева, а відтворює складну гідрологію річкових закрутів. Її робота — це мистецтво розподілу найдефіцитнішого ресурсу пустелі: води.
Використовуючи метод контрольованих паводків, команда Аларкон імітує природні цикли річки, які були перервані десятиліттями будівництва гребель. Вони спрямовують воду з сільськогосподарських каналів саме туди, де екосистема найбільш вразлива, дозволяючи рідним для цієї землі тополям (álamos) та вербам (sauces) знову пустити коріння. Там, де колись була мертва тиша, тепер чути шурхіт ардільонів — круглохвостих ховрахів — та плескіт бобрів, які повернулися в ці води.
Успіх у Ель-Шоссе став можливим завдяки міжнародним угодам, відомим як «Протоколи» до договору 1944 року, які дозволили виділяти частину водного потоку саме для екологічних потреб. Але велика політика залишається десь далеко, а тут, на місці, Хенесіс Аларкон Гомес щодня стежить за тим, як вода просочується в сухий ґрунт. Вона називає це «працею в гармонії з природою», де людський інтелект стає на службу відновлення того, що було зруйновано.
Сьогодні ділянка Ель-Шоссе є частиною Тихоокеанського пролітного шляху — життєво важливої магістралі для мільйонів птахів, що мігрують від Аляски до Патагонії. Для них цей ліс посеред пісків є точкою опори. Для людей же це нагадування: навіть найбільш понівечений ландшафт може зцілитися, якщо знайдеться людина, здатна розгледіти в ньому потенціал для життя.