Навколо майстра згуртувалися люди, які щойно пройшли залами палацу Тепантітла. Там, на стінах, вони бачили «Рай Тлалока» — фрески, що дивом збереглися під шарами землі. Але справжнє відчуття неперервності часу з’являється тут, на відкритому повітрі, коли ремісник бере до рук простий шліфувальний камінь. Він працює без електричних інструментів, використовуючи лише воду, абразивний пісок і терпіння, як це робили його предки півтори тисячі років тому.
Зелений обсидіан, з яким він працює, походить із копалень Сьєрра-де-лас-Навахас у штаті Ідальго. Це те саме місце, звідки стародавнє місто отримувало сировину для своїх ножів, прикрас та ритуальних дзеркал. Для сучасного глядача цей камінь — лише експонат за склом музею, але в руках майстра він знову стає слухняним і гострим, здатним розрізати світло.
Історія цього місця часто відкривалася людям випадково, через буденну працю. Так у 1942 році місцевий селянин, копаючи яму для посадки агави, натрапив на стіни палацу Тепантітла. Те, що колись було домом для еліти міста, на століття стало частиною ріллі, поки випадок не повернув фрески світові. Сьогодні ці розписи, ретельно збережені в Музеї муралів Теотіуакана, розповідають про богів, але руки ремісника розповідають про людей.
Коли майстер закінчує роботу, він передає оброблений камінь гостям. Холодний на дотик, він зберігає ідеальну гладкість, якої неможливо досягти жодним іншим способом, окрім багатогодинного людського зусилля. У цьому жесті передачі — від ремісника до мандрівника — замикається коло часу, де давня культура перестає бути лише об’єктом дослідження інституту INAH і стає живим досвідом.