Спільна мароккансько-французька експедиція вилучила з міцно зцементованої породи двадцять одну скам’янілу кістку. Це не просто фрагменти, а цілісна розповідь про життя: майже неушкоджена щелепа дорослої людини, частина іншої, дитяча щелепа, хребці та кілька зубів. На одному з уламків стегнової кістки гострозорий погляд археолога зауважує сліди зубів великого хижака — ймовірно, гієни. Сотні тисячоліть тому це місце, де тепер височіють будівельні крани мегаполіса, було лігвом звірів, куди вони затягували свою здобич.
Для палеоантрополога Жана-Жака Юблена ці рештки є живим свідченням еволюційного переходу. У структурі кісток поєднуються архаїчні риси давніх видів та ознаки, що пізніше стануть визначальними для нашого виду. Це предтеча Homo sapiens, спільне коріння, з якого згодом розвинулися ми, неандертальці та денисівці.
Процес вивільнення цих свідчень минулого вимагає майже хірургічної точності. Оскільки кістки вросли в кам’янисту масу, препаратори змушені використовувати стоматологічні бори під мікроскопами, обережно знімаючи міліметр за міліметром скам’янілого піску. Кожен такий рух наближає науку до розуміння того, як північноафриканське узбережжя, з його чергуванням посух та вологих періодів, формувало витривалість наших предків.
Промисловий видобуток вапняку в минулому столітті, що мав служити розбудові сучасної Касабланки, випадково відкрив двері в епоху плейстоцену. Тепер ці покинуті ями розповідають іншу історію — про довгий шлях виду, який колись був лише частиною дикої природи Африки, а з часом став господарем своєї долі.