Для багатьох присутніх цей шлях до Нової Зеландії почався не з мрії про подорожі, а з важкої праці. Починаючи з 2007 року, тисячі мешканців західної частини Тихого океану прибувають сюди за схемою сезонних робіт, щоб збирати врожаї в садах та на виноградниках. У країні, де панує полінезійська культура, ці люди часто залишалися непомітними, розмовляючи своїми креольськими мовами — бісламою або ток-пісін — лише в тісному колі одноплемінників.
Аліпате Трейл, як директор фестивалю, взяв на себе роль архітектора спільного дому. Він місяцями координував роботу з дипломатичними місіями та громадами в Крайстчерчі та Тауранзі, щоб привезти до Окленда музикантів та майстрів. Його мета була позбавлена гучних гасел; він просто хотів, щоб меланезійці відчули грунт під ногами у середовищі, яке тривалий час сприймало їх лише як тимчасову робочу силу.
Найсильніше дух єднання відчувався в жестах: у тому, як літні люди передавали дітям навички плетіння, або в ритмічних рухах танцюристів, що відтворювали історії своїх островів. Тут не було місця для офіціозу; натомість панувала теплота впізнавання своїх серед чужих. Трейл створив простір, де меланезійська ідентичність перестала бути лише рядком у візовій анкеті.
Коли музика з Соломонових островів та Фіджі заповнила простір між пагорбами Гендерсона, стало зрозуміло, що цей захід — не просто розвага. Це був тихий акт повернення гідності. В один короткий день на регбійному полі Окленда люди, які зазвичай збирають плоди на чужій землі, змогли нарешті насолодитися плодами власної культури.