Вибір Альфонсіни Ірагалі не був випадковим. У той час як багато її колег шукають кращої долі в європейських клініках або столичних шпиталях, вона свідомо обрала Баянгу. Шлях сюди зі столиці Бангі триває до п’ятнадцяти годин розмитими ґрунтовими дорогами, які в сезон дощів стають зовсім непрохідними. Для Альфонсіни цей шлях став символом відданості обов’язку, який вона взяла на себе разом із дипломом медсестри.
Робота її команди вимагає не лише медичних знань, а й глибокого розуміння місцевих традицій. Вона працює з громадами баака та біло, які рідко звертаються до офіційної медицини. Скринінги на туберкульоз та ВІЛ, щеплення дітей та роз’яснювальна робота — усе це відбувається в умовах, де найближчий рентгенівський апарат є недосяжною розкішшю, а сонячні батареї залишаються єдиним джерелом енергії для збереження вакцин.
Альфонсіна часто стикається з труднощами, які неможливо вирішити лише клінічним досвідом. Періодичний дефіцит ліків та випадки дитячої малярії, коли пацієнтів привозять занадто пізно, стають важкими випробуваннями. Проте вона залишається, координуючи дані з міністерством охорони здоров'я та місцевою лікарнею, щоб кожна людина в лісі відчувала, що вона не залишена напризволяще.
Вона каже, що її робота — це просто виконання професійної присяги там, де потреба в ній є найгострішою.
У цих щоденних переходах від селища до селища, у терплячому очікуванні, поки останній пацієнт вийде з-під затінку дерев до її намету, Альфонсіна Ірагалі знаходить сенс своєї присутності в Центральноафриканській Республіці. Її присутність тут — це не лише медицина, а жест людської близькості, що долає кордони та мовні бар'єри.