Дослідження Плінінгера та його колеги Маріон Джей, опубліковане у журналі Conservation Letters, кидає виклик традиційному уявленню про охорону природи як про створення ізольованих островів, де людська діяльність заборонена. Вчені зосередили увагу на мережі Natura 2000 — масштабній системі, що охоплює майже п’яту частину суходолу Європейського Союзу. Багато з цих територій є «напівприродними» оселищами: вони виникли завдяки багатовіковому випасу худоби та сінокосінню, і без цих традиційних практик вони просто зникнуть, заростаючи чагарником.
Доля синявця крапчастого, рідкісного метелика, слугує яскравим прикладом цієї крихкої рівноваги. Його гусениці потребують короткої трави, яку створюють лише вівці, щоб певний вид червоних мурах міг знайти та «усиновити» їх. Якщо пастух залишить полонину, мурахи підуть, а разом з ними зникне і метелик. Це тонка нитка взаємозалежності, де людина, тварина і комаха пов’язані спільним рухом часу.
Плінінгер наполягає на зміні парадигми: від технократичного управління, що покладається лише на суворі наукові протоколи, до «біокультурного» підходу. Він пропонує залучати місцевих мешканців до розробки планів управління заповідниками, визнаючи їхні знання про землю не менш цінними за академічні дані. В Іспанії це може бути досвід обрізки дубів у дехесах, що існують понад тисячу років, а в Карпатах — традиційне відгінне тваринництво.
Коли люди бачать себе частиною ландшафту і беруть на себе відповідальність, це зміцнює охорону природи в довгостроковій перспективі.
Сьогодні, коли сільські райони Європи порожніють, а промислове сільське господарство витісняє дрібних фермерів, ці знання опинилися під загрозою. П’ять напрямків дій, запропонованих дослідниками — від фінансової підтримки традиційних господарств до інтеграції культурної спадщини в моніторинг довкілля — мають на меті не просто зберегти види, а відновити живий зв’язок між громадою та її краєм. Тільки відчуваючи себе вдома серед природи, людина здатна по-справжньому її захистити.