Довгий час медицина сприймала гліобластому як агресивного, але сліпого загарбника, що просто тисне своєю масою на сусідні тканини. Проте Венкатарамані, працюючи в лабораторіях Гайдельберга, помітив інше: пухлина не просто сусідить із мозком, вона з ним спілкується. Використовуючи мікроскопічні трубки довжиною до 500 мікрометрів, клітини раку простягають тонкі відростки до здорових нейронів, формуючи повноцінні синаптичні зв’язки.
Це відкриття докорінно змінює стратегію боротьби. Виявилося, що пухлина використовує нейромедіатор глутамат, щоб перехоплювати електричні імпульси, які призначалися для пам'яті чи руху. Кожен спалах активності в мозку пацієнта мимоволі живив його вбивцю, перетворюючи чисту енергію думки на паливо для злоякісного поділу.
Замість того, щоб намагатися винищити пухлину лише агресивною хімією, Венкатарамані та його колеги запропонували шлях «відключення». Оскільки рак використовує специфічні AMPA-рецептори для перехоплення сигналів, вчені звернули увагу на препарати, які вже десятиліттями використовуються для лікування епілепсії. Перші випробування дають надію, що такі ліки можуть розірвати електричний зв'язок між пухлиною та мозком, ізолюючи її та позбавляючи джерела живлення.
У той вечір у Франкфурті стало очевидно, що перемога над хворобою може полягати не в штурмі, а в глибокому розумінні того, як природа імітує життя, навіть коли вона несе смерть. Варун Венкатарамані довів, що навіть найнахабнішого паразита можна змусити замовкнути, якщо знати, який дріт від’єднати.