Ця історія почалася з Пантелеона Пандуро, самородка-індіанця, який у другій половині XIX століття став легендою Тлакепаке. Розповідають, що він володів такою майстерністю, що міг виліпити портрет перехожого, тримаючи руки з грудкою глини прихованими під пончо, аби не бентежити модель. Його талант відкрив двері до президентських палаців, але справжнім спадком стала відмова від механічного тиражування. Кожна фігура в родині Пандуро — від першого Христа, якого шестирічна Грасіела продала сусідам, до нинішніх портретів видатних мексиканців — існує в єдиному екземплярі.
Технологія, яку зберігає Грасіела, вимагає терпіння, майже забутого в індустріальну епоху. Виліплена фігурка не відразу потрапляє до вогню. Спершу вона три дні відпочиває в густій тіні майстерні, повільно віддаючи вологу, і лише потім ще три дні гартується під прямим сонцем. Це критичний момент: якщо поспішити, глина трісне в печі, не витримавши зустрічі з жаром.
Стиль Пандуро називають «холодним поліхромом». На відміну від більшості гончарних виробів, ці фігурки не вкривають глазур'ю перед випалом. Їх фарбують уже після печі, наносячи пігменти безпосередньо на керамічне тіло. Це надає обличчям вчених та вчителів матової, майже людської м'якості, якої неможливо досягти блискучим склом. Сьогодні роботи Грасіели роз’їхалися по всьому світу — від Австралії до Ватикану, але її головною турботою залишається те, що відбувається в межах родинного двору.
Брати та сестри майстрині тепер допомагають їй у майстерні, аби традиція, що витримала революції та зміну століть, не згасла. У світі, де речі народжуються натисканням кнопки, Грасіела продовжує свою щоденну тиху роботу, доводячи, що людська рука здатна вкласти в грудку землі більше сенсу, ніж будь-яка машина.