Дорогою жінка розповіла йому, куди прямує. Вона складала concurso público, конкурсний іспит, яким у Бразилії відбирають працівників державної служби та державних університетів. Цього разу іспит проводив Державний університет Санта-Катарини. Машину для неї замовила подруга, теж незряча, щоб пасажирка вчасно дісталася на місце.
Формально поїздку можна було завершити: адреса збігалася з тією, що вказали в застосунку. Проте Саутнер почав шукати, де насправді проходить іспит. З'ясувалося, що жінку відправили на зовсім іншу адресу.
Він одразу змінив маршрут. На таких іспитах час вирішує все: кандидати мають увійти до того, як у визначену годину зачинять ворота. Хто спізнився, той вибуває з конкурсу, скільки б місяців він не готувався.
Бразильське законодавство дозволяє незрячим кандидатам просити про пристосування: екзаменаційні завдання шрифтом Брайля, програму для читання з екрана, додатковий час або ledor, тобто людину, яка читає питання вголос і записує відповіді. Усе це допомагає лише тоді, коли кандидат уже сидить у потрібній аудиторії. Цього разу доїхати туди жінці допомогла подруга, яка замовила машину, і водій, який не повірив навігатору.
Саутнер сам розповів про цей ранок, і його історія увійшла до книжки «100 незвичайних історій водіїв Uber». Її упорядник Марлон Луз збирав розповіді через свій канал у Telegram і відбирав ті, які варто зберегти.
Ця історія не про порятунок і не про подвиг. Людина за кермом могла просто висадити пасажирку біля порожньої будівлі, але вирішила переконатися, що довезла її туди, куди треба.