Коли у липні минулого року в Порт-Віла згасали вогні попереднього фестивалю, саме Ябакі прийняв естафету від імені Фіджі. Для нього це не просто державне доручення, а глибоко особиста місія. Острови Меланезії, розкидані в океані, тримаються разом завдяки тонким ниткам спільних пісень та обрядів. У світі, що невблаганно прагне однорідності, збереження цих відмінностей стає актом тихої мужності.
Підготовка до події 2026 року вимагає не лише артистичного хисту, а й витонченої дипломатії. П’ять націй — Фіджі, Папуа-Нова Гвінея, Соломонові Острови, Вануату та Нова Каледонія — готуються продемонструвати свою ідентичність через симпозіуми, музику та стародавні церемонії. Це виклик для логістики: кожна делегація везе із собою часточку своєї землі, від пір'я райських птахів до необробленого листя пандануса.
Особливу увагу приділено юридичному захисту: фестиваль діє в межах Рамкового договору про захист традиційних знань. Це рішення Ради мистецтв та культури має на меті запобігти незаконному копіюванню священних візерунків татуювань, різьблених масок та плетеного текстилю. У цьому кроці відчувається турбота про те, щоб мистецтво предків залишалося власністю тих, хто його створив.
Ябакі часто повторює, що передача звичаїв молоді є найважливішим завданням. Це не просто навчання техніці танцю чи різьблення, а виховання почуття належності до великої, розсіяної по островах родини. Коли юний майстер вперше торкається різцем дерева, він продовжує лінію, розпочату тисячі років тому, і в цьому моменті минуле і майбутнє Меланезії нарешті зустрічаються.