Протягом п’ятнадцяти років Аммар працював із тиньком, але поступово його руки звикли до іншого матеріалу — нільського намулу, змішаного з піском та подрібненою пшеничною соломою, яку тут називають тібн. Замовник, Сабер Абдельвахаб, звернувся до майстра після того, як сучасна металева піч не виправдала сподівань: вона швидко вистигала і не давала того особливого жару, необхідного для справжнього хліба. Для жителів Луксора це не просто питання смаку, а повернення до тривкості, яка вимірюється десятиліттями.
Будівництво такої печі — це тихий опір економічній негоді. Коли ціни на газ у балонах зростають, єгипетське село згадує про те, що лежить під ногами. Глиняна піч живиться залишками врожаю: сухими стеблами кукурудзи, бавовною чи пальмовим листям, перетворюючи відходи на чисте, інтенсивне тепло.
Аммар використовує секрет, відомий ще будівничим часів Нового Царства: під підлогу печі він укладає шар подрібненого скла. Цей прошарок створює теплову інерцію, дозволяючи глині утримувати жар годинами після того, як останнє стебло кукурудзи перетворилося на попіл. Саме така стабільна температура потрібна для Aish Shamsi — «сонячного хліба», тісто для якого спершу підходить під прямим промінням єгипетського сонця.
Сьогодні попит на роботу Абдельнабі виходить за межі селянських осель. Його запрошують до еко-готелів та туристичних поселень, де відвідувачі шукають не розкоші, а справжності. Те, що колись вважалося ознакою бідності, тепер стає символом сталості та зв’язку з землею, яка годувала цей край тисячоліттями. Майстер завершує роботу, розгладжуючи поверхню купола долонею — жест, що не змінився за тридцять століть.