Для біолога, який присвятив життя вивченню Canis lupus baileyi, ця подорож була чимось більшим за логістичну операцію. Коли дверцята вольєра нарешті відчинилися в громаді Ель-Тарахумар, вовки не одразу кинулися в гущавину. Вони втягували повітря, в якому змішався різкий запах соснової живиці та крижана свіжість гірського повітря — аромат дому, якого вони ніколи не знали, але який був записаний у їхній крові.
Мексиканський вовк — найменший і генетично найунікальніший серед своїх родичів у Північній Америці. Його історія — це хроніка майже досконалого зникнення. У середині минулого століття кампанії з винищення хижаків за допомогою пасток та отрут практично стерли цей вид з обличчя землі. Весь сучасний рід цих вовків походить лише від семи вцілілих особин, яких вдалося відловити в останню мить для розведення у неволі.
Ця реінтродукція стала можливою не лише завдяки науковим розрахункам, а й через людяність місцевих мешканців. Громада Санта-Катаріна-де-Тепеуанес на загальних зборах одностайно проголосувала за те, щоб розділити свою землю з вовками. Це рішення стало актом примирення з природою, яка довго страждала від людського втручання.
Зараз за пересуванням родини стежать за допомогою радіотелеметрії та фотопасток. Доктор Сервін та його колеги з UAM Xochimilco знають, що попереду складний період адаптації, але перший крок уже зроблено. Тиша гірських лісів Дуранго, яка пів століття була неповною, нарешті знову наповнилася присутністю тих, хто належить цій землі за правом народження.