Знахідка не була випадковою. Приблизно чотири роки тому родина Єйтс почула, що десь у їхньому окрузі знайшли слід і кістку моа. Відтоді вони шукали на пляжі. Єйтс навчилася відрізняти те, що шукала: кістка пориста, зовсім не така, як деревина, яку викидає море. Стерта вона теж інакше, ніж кістки корів чи овець, що трапляються на узбережжі.
Кістки з'являлися знову й знову, під час прогулянок день у день. Тепер у родини вже приблизно півбідра кісток. Деякі уламки великі й цілі, і цього Єйтс не очікувала.
Зараз кістки мокнуть у воді на родинній кухні. Родина чистить їх разом, годинними сеансами, у чистій воді без жодних засобів, щоб повторити те, що з ними роками робило море на пляжі.
Директор музею Філіп Гоув вважає, що місце належить до пізнього плейстоцену. Тоді до появи людей у Новій Зеландії лишалися ще десятки тисяч років. Полінезійські поселенці прибули туди близько 1300 року, і приблизно за півтора століття моа зникли. Найбільші з них, велетенські моа Південного острова, з витягнутою шиєю сягали близько 3,6 метра. На відміну від ківі чи ему, у моа не було навіть рудиментарних кісток крил.
Найчіткіші зразки родина передасть Музею Південного Кентербері. Уламок кістки стопи там стане основою для цифрової моделі птаха в натуральну величину, яку побачать відвідувачі. Кілька великих кісток родина, можливо, залишить собі, щоб спробувати скласти їх докупи. Найдрібніші уламки потраплять у баночки для зразків і вирушать до дитячого садка та школи доньки Єйтс.
Палеонтолог Гаміш Кемпбелл переконаний, що знахідок буде більше. За його словами, багато людей не знають, по чому ходять. Неподалік, у Пареорі, 2022 року знайшли перші в Кентербері сліди моа. Згодом їх віддрукували на 3D-принтері для дитячого майданчика в затоці Керолайн-Бей, і тепер по них бігають діти.