Те, що вона побачила під час того обходу у 2001 році, приголомшило її: у її власному районі жили десятки дітей, чий світ був обмежений стінами домівок. Вони не ходили до школи, не мали друзів і були позбавлені мови. Це відкриття стало точкою неповернення для Адельсії Таварес. Вона зрозуміла, що ці люди потребують не співчуття чи милостині, а лише можливості бути почутими у світі, який звик до звуків.
Процес змін був повільним і вимагав терпіння. Лише через десять років після того першого перепису двері середньої школи Pedro Gomes відчинилися для глухих учнів. Поява сурдоперекладачів у класах стала тим містком, який дозволив молодим людям не просто сидіти за партами, а здобувати професії та планувати майбутнє. Асоціація, яку очолює Таварес, з часом зосередилася виключно на підтримці цієї спільноти, навчаючи мови жестів та виборюючи інклюзію в державних установах.
Сьогодні робота асоціації тримається на відданості людей, які щодня долають відстані між школами столиці власним коштом. Попри обмежене фінансування, технічні спеціалісти поспішають з одного кінця Праї в інший, щоб супроводжувати учнів на заняттях. Це тиха, щоденна логістика, яка перетворює абстрактні права людини на конкретну можливість вивчити урок.
«Глухі люди мають здібності, їм просто потрібні можливості», — переконана Адельсія.
Зараз її увага зосереджена на екранах телевізорів. Вона наполягає, щоб національне мовлення RTC адаптувало не лише вечірні новини, а й освітні програми. Для неї це не просто вимога технічного регламенту, а спосіб повернути тисячам людей відчуття приналежності до життя своєї країни, яке починається з розуміння першого жесту.