Перші роки вона прожила на Мана — острові завбільшки з півтора квадратних кілометри в групі Маманука, де немає доріг і де до материка дістаються тільки човном. У сьомому класі родина переїхала до Лаутоки, другого за величиною міста країни, яке місцеві називають Цукровим через фабрику, що працює тут із 1903 року.
Про своє дитинство вона розповідає без прикрас: домашнє насильство, знущання. У країні, де національне опитування Кризового центру для жінок Фіджі зафіксувало, що 64 відсотки жінок зазнавали фізичного або сексуального насильства від партнера, її досвід не є винятковим. Винятковим є те, що вона зробила з ним далі.
У лютому 2016 року циклон «Вінстон» пройшов над Віті-Леву — найпотужніший тропічний циклон в історії спостережень у Південній півкулі на момент виходу на сушу. Збитки уряд оцінив приблизно у два мільярди фіджійських доларів, близько п'ятої частини тодішнього ВВП. Рятувальні роботи тривали місяцями й привели до мережі відділень Червоного Хреста Фіджі безліч людей, які ніколи раніше не були волонтерами.
Фіро була серед них. Вона лишилася. Згодом стала відповідальною за напрям здоров'я у відділенні Лаутоки, пройшла тренінги, програми, громадські заходи. Дванадцятого вересня вона виступала в Суві.
Її правило коротке: якщо можеш допомогти — простягни руку. І друге, яке вона повторює так само наполегливо: людину не можна судити за її життєвими обставинами. Це не абстракція з брошури. Це те, чого вона не отримала сама.
Організація, до якої вона прийшла, виросла з такого самого жесту. У червні 1859 року женевський комерсант Анрі Дюнан опинився поблизу Сольферіно на півночі Італії після битви й зібрав місцевих селян доглядати поранених солдатів — обох армій, без різниці. Книжку про побачене він видав власним коштом. Через рік після неї з'явився Міжнародний комітет Червоного Хреста.
Від Сольферіно до зали в Суві — сто шістдесят сім років і та сама проста механіка: хтось вирішує, що не пройде повз.