Дунайський підуст-пічкур виростає щонайбільше до дванадцяти-п'ятнадцяти сантиметрів. Він нерочиться на мілкому гравії в проточній воді й не витримує замулених, зарегульованих ділянок — саме тому його зникнення з Інну століття тому було передбачуваним наслідком того, що зробили з річкою. У німецькому Червоному списку він стоїть у найвищій категорії загрози.
Кілька років тому його вже знаходили на Інні — приблизно за тринадцять кілометрів нижче за течією, біля греблі Ерінг-Фрауенштайн. Нова знахідка біля Зімбаха означає, що вид, імовірно, розширює ареал, рухаючись угору річкою через ті самі обхідні канали, які будували для інших риб.
Канал біля Зімбаха має 3,1 кілометра завдовжки і від п'яти до восьми метрів завширшки. Він в'ється поруч із гідроелектростанцією Браунау-Зімбах, спорудженою на кордоні між Баварією та Верхньою Австрією ще на початку 1950-х. Воду в нього вперше пустили в липні 2024 року. Оператор станції, компанія VERBUND, вклала в цю споруду 9,3 мільйона євро, а в ренатурацію Інну загалом — близько ста мільйонів.
Спільний проєкт університету й VERBUND тривав ціле десятиліття. Команда обстежила дванадцять обхідних каналів і задокументувала близько тридцяти восьми тисяч риб тридцяти шести видів — від бичка-підкам'янника до дунайського лосося. Серед мешканців каналів трапився й сом завдовжки метр двадцять.
Бачити сотні тисяч риб — це справді особливий досвід, якого я ніколи не очікував.
Так Нагель описав ці роки польової роботи. Пічкура він визначив, записав і випустив назад у воду.
Значення цієї однієї риби більше за її розмір. Вона належить до видів-індикаторів: там, де вона живе, вода чиста, а дно й течія близькі до природних. Її повернення на ділянку, з якої її витіснили ще до Першої світової війни, свідчить, що звивисті, зроблені під природу канали навколо гребель справді віддають чутливим місцевим видам частину втраченого.